«Дідька лисого вони одержать, а не нашу Донеччину!» — історія 23-річної офіцерки з Вінниччини

Альона ЧЕРНІЮК

Ще школяркою вона знала, що хоче бути корисною країні.
Сьогодні Руслана — офіцерка 100-ї бригади, яка пройшла через навчання, полігони та бойові дні на Донеччині.

Руслані Дучаловій з села Довжок Могилів-Подільського району лише 23 роки, але вже шість із них дівчина служить у ЗСУ. Ще школяркою вона знала, що хоче бути корисною для своєї країни, і після закінчення школи у 2020 році зробила свій вибір – стати військовою.

— Обирала між навчанням у педагогічному університеті та Національною академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Віддала перевагу таки військовому вишу. Було важко, особливо спочатку. Не страшно, бо я не з лякливих, а саме важко. Ще вчора ти сиділа за шкільною партою, а сьогодні вже курсантка військової академії, — розповідає Руслана.

До речі, в академії однокурсники з Інституту морально-психологічного забезпечення дали Руслані прізвисько «Мулан» — на честь головної героїні відомого мультиплікаційного фільму.

— Вочевидь, звернули увагу не лише на східні риси у зовнішності, а і на мій часом доволі войовничий характер, — усміхаючись згадує Руслана.

Хай там як, «Мулан» була дуже старанною і наполегливою курсанткою. Сумлінно опрацьовувала увесь матеріал, який викладачі подавали на лекціях. Та все ж, зізнається Руслана, найбільше їй подобалися стрільби!

— Дуже люблю стріляти! Коли ми виїжджали на полігон, я тільки і чекала тих стрільб. Зі стрілецької зброї найбільшою моєю любов’ю була СВД — особливо, нічні стрільби з цієї снайперської гвинтівки. Також подобалося стріляти з різної бронетехніки — танка, БМП, БТР, — згадує дівчина,

У червні 2024-го — після випуску з академії та вручення лейтенантських погонів — Руслана Дучалова потрапила за розподілом до нашої 100 омбр. Де й служить впродовж уже майже двох років на посаді офіцера відділення психологічної підтримки персоналу.

До речі, згодом контракт із 100 омбр підписав і 19-річний брат Руслани — Максим. Ще раніше — у 2021-му — до лав ЗСУ за прикладом доньки став батько, Сергій Анатолійович.

— Виросла я на Вінниччині — в центральному регіоні України. Навчалася на заході нашої держави — у Львові. А служити довелося на сході — на споконвіку українській Донеччині.

До речі, раніше на сході України мені ніколи не доводилося бувати. Але за майже два роки служби тут я просто закохалася у цей прекрасний край — у цих людей і ці неймовірні краєвиди! І коли хтось наважується пропонувати нам «віддати» комусь цей регіон, моєму обуренню немає меж! Так і хочеться вигукнути: «Дідька лисого вони одержать, а не нашу Донеччину!», — розповідає «Мулан».

Хоча Руслана зізнається, що спершу на Сході було дуже страшно через постійні обстріли. Особливо непривично було засинати під гуркіт канонад. Підтримкою слугувала порада бабусі: щовечора молитися і не зациклюватися на страху.

Вдома на неї з нетерпінням чекають найдорожчі люди — бабуся Тетяна Миколаївна, дідусь Анатолій Михайлович, молодший брат Михайло, який навчається у п’ятому класі, та мама Світлана Борисівна.

Читайте також:

Зґвалтував 13-річну падчерку, поки матері не було вдома. Чоловіку повідомили про підозру

У Вінниці запускають мобільні групи для вручення повісток. Хто і як може постукати у ваш дім

«Для мене кожен раунд був як війна». Вінницький боксер Сергій Богачук переміг росіянина

Подякуй журналістці гривнею